Відкритий лист

    Частина 1.

    З особистих питань мені довелося відвідати ЧИК-62 (Черкаська виправна колонія закритого типу) та мати співбесіду з паном полковником Василем Колодчиним (начальником установи). Шановний пан Василь запевнив мене і навіть дав слово, що немає причин до хвилювання. Також завірив мене, що на ввіренній йому зоні не відбувають міру покарання хворі на туберкулез, а тим більше хворі СПІД(ом) та інфіковані ВІЧ. Якщо хтось і вважає себе хворим, то тільки тому, що не хоче працювати. На зоні немає місця катуванням та психологічним знущанням, харчування відмінне, медичне обслуговування сумлінне.
    Психолгічно-виховна робота проводиться цивілізованими методами без побиттів, запроторень в карцер, погроз і розправ адміністрації з в"язнем з позиції сили і взагалі зона відповідає всім вимогам Департаменту виконання покарань. Добрим почином в справі виправлення в"язнів з розуміння пана Василя Колодчина є колективне осудження скоєнного злочину в"язнем з метою формування у в"язня почуття провини перед суспільством. На думку пана Василя Колодчина розвиток особистості в"язнів в умовах зони шляхом індивідуальних робот з літератури та творів художнього мистецва направлено на розтління почуття колективізму та підривання втановленного "порядку" на зоні. Вірші, які були представлені "Гельсинками-90" на сайті, на його думку є мерзотою. Духовне сприймання навколишнього світу, деякими авторами віршів і прози не відповідає нормам суспільної моралі і визиває у пана Василя Колодчина сміх.
    Пан Василь Колодчин вважає, що його принципи та моральні цінності є невід"ємною частиною моралі держави і артернативи не може існувати. Він не вдавався в конретику, як саме розуміє моральні цінності і про які принципи взагалі йде мова.
    Чудово. Я дуже рада. Нарешті настав той довгоочікуваний день торжества бездоганного керівництва Департаменту виконання покарань та трімтливо-сумлівного виконання вимог Департаменту керівниками регіональних установ. Залишається тільки констатувати наслідки цієї натхненної роботи на прикладі ЧИК-62.
     Адміністрація ЧИК-62 одна із перших зрозуміла головні засади нового пениціарного кодексу України і можливі наслідки співпраці Департаменту виконання покарань з громадськими спілками, відповідно ст.2 та ст.5 цього кодексу. Не очікуючи указівок від Департаменту стосовно співпраці установи з громадськими органі заціями, працівники зони ЧИК -62 на чолі з паном Василем Колодчином вирішали проявити доброчинну ініциативу й розпочати таку важливу громадську роботу, перед новим роком. Мабуть в агонії "терзання совісті" і каяття за свої "принципові" вчинки та нестерпного бажанння їх відкритого обговорення і формування громадської думки жіночою спілкою "Артанія", під керівництвом пана Василя Колодчина було катовано близьких родичів відбуваючих міру покарання в ЧИК-62 організаторів жіночої спілки "Артанія" Шпака Сергія та Білана Юрія (це тільки те, що стало відомо). В"язнів запроторили до карцеру, били, заборонили побачення з близькими, закрили передачі. Привід до катувань та моральних знущань зі слів пана Василя Колодчина дуже прозаїчний - порушення встановленного порядку зони і жодного пояснення та виправдовувань від порушників.
    Порушенням же цього самого порядку пан Василь Колодчин вважає: включив світло в ночі; вийшов за двері без супроводу офіцера; помочився на улог управи зони; читає заборонену літературу тощо, приводів для запроторення в карцер у пана Василя Колодчина на думці завжди дуже багато, як зорь на небі, був би в"язень. А особливо непокірливі в"язнів пан Василь Колодчин виховує у відділі психіатрії місцевої лікарні, бо їх погляди на життя не відповідають моральним засадам пана Василя Колодчина. Виявляється пан Василь Колодчин кат не за покликом душі, а з принципів і моральних цінностей. Треба зауважити, що як не дивно ці самі принципи і моральні цінності привели вельмишановного пана Василя до духовної деградації своєї особистості. (до речі, пан Василь, ваші в"язні у ночі писали скаргу в "Гельсинки 90", тому і світло включили, а ви не знали і зразу в карцер).
     О пятій годині вечора я увійшла на територію зоновського приміщення для довгострокових побачень. Мене провели в кімнату і закрили за мною двері. В кімнаті було темно. Тут мені почулося, як зашаруділа та побігла по моїм ногам невідома тварина. Мені стало моторошно я почала зі страхом шукати вимикач світла. Ось вимикач. Хай буде світло. Я побачила убогу кімнату 3 на 2 метри, яка нагадувала маленьке пристанище українських бомжів, останні ремонтні роботи провадились в ній мабудь років з п"ятдесят назад. Обідрані стіни прикрашало розбите на три частини та поспіх склеєне лустерко. На підлозі в не прибраному смітті копошились таргани і доїдали об"їдки залишині попереднімі господарями. Переді мною стояло двоє нар накритих жалюгідним грязним ганчір"ям. Посед кімнати стояв замизганий столик та прибитий до підлоги стілець. Мене взяли сумніви, що до клопів у введенні представника держави. Я заглянула під нари і побачила там склад різних предметів: 2 банки олії, туалетну бумагу, дві фуфайки, дві пари черевиків, метрів зі п"ять шлангу, газети "ВВ", "Факти", кримінально-виконавчий кодекс та евангеліє від Іоанна. В кімнаті було занадто холодно, батареї відключили узимку. І дві фуфайки були дуже доречні. Повітря кімнати було зловонне і я побачила, що попередній господар цієі кімнати помочився в лівий куток коло дверей. В цій і холодній кімнаті я відкрила вікно, звідси стали долунати матерні слова службовців зони та гавкіт собак.
    О шостій години вечора привели в"язнів, які на відміну від оглядного пана Василя Колодчина ледве волочили ноги і нагадували в"язнів німецьких концлагерів.
     Я мала особисті розмови з деякими в"язнями та їх родичами.
Які розповіли мені, що на зоні вже давно не бачили за обідом картоплі не кажучи вже про м"ясо. Їх раціон харчування протягом року складається: сніданок-квашена капуста; обід-капусняк без картоплі і жирів; вечеря-квашена капуста. В"язні дуже полюблять коли на зону приїздять з перевіркою пани з Департаменту виконання покарань, в цей день їх годують краще. Медичні передачі розкрадаються, а те що від них лишається передають з великим запізненням. Медична допомога надається дубцем і побиттям. Діагноз хвороби - не хоче працювати.
     Я можу поздоровити працівників та службовців зони ЧИК-62 з новими досягненнями в сфері новітніх технологій. Хліб-слимак, який принесли з обіду ваші в"язні можна використовувати для зварювання та склеювання субмарин, унітазів та каструль, але не в їжу.
     На зоні дуже багато хворих на туберкулез є хворі на СПІД та ВИЧ-інфіковані, хворі на дистрофію.
     А нескінчені черги на передачі нагадують караван в пустелі, адміністративної байдужості і хамства.
     Десь далеко там в іншому світі вільних, чутно відгуки кананади боротьби зі снідом та туберкулезом, але це не хвилює пана Василя Колодчина і не бентежить його моральні цінності і принципи. Душа палає, сердце крає думка про зелені, котрі він отримає від хворого за жадану волю.
    Як метод забуття від знущання на зоні дуже поширені алкоголіз та наркоманія. Наркотиками та горілкою на зоні торгують працівники зони. І непогано заробляють.
    Умови виживання на зоні представника держави пана Василя Колодчина наближені до екстремальних і приводять до серйозних роздумів.
    Досягнення виправлення особистості в таких умовах та такими засобами не може бути допустимим і не приведе до бажаних результатів. Тим більше за обставин подібності дій адміністрації зони в досягненні мети здійснення виконання вироку до дій самих злочинців, провадити психологічно-виховну роботу, а тим більше, насаджати добровільно-примусово принципи суспільної моралі, якою б гуманною і прогресивною вона не була є ніщо інше, як насильство над особистостю і результатом цієї психологічно-виховної роботи може бути тільки одне — ненависть до держави, відторгнення її моральних засад і ще більше — злиття особистості з кримінальним світом. Я не можу уявити істоту, відповідаючу нотації та встановленному порядку зони пана Василя Колодчина. Певна річ, ця істота на мою думку не може бути особистостю, хоча б тому, що не взмозі вільно думати, приймати самостійні рішення, вона може бути тільки девольвованим придурком, навіть не рабом.
    Про негативні результати психологічно-виховної роботи на зоні свідчать і самі працівники зони офіцерського складу. Вони кажуть батькам та родичам в"язнів: "Ваш син, Ваш чоловік, Ваш родич генетичний виродок та не підлягає вихованню, готуйте гроші на комісію 500 зенених, якщо хочете його бачити дома…"
    Наші соціологічні дослідження в сфері виконання покарань підтверджують нашу думку про те, що низько розвинуті особистості, відбуваючи міру покарання в закритій установі прагнуть до колективізму з обирання свого лідера і цьому сприяє психологічно-виховна робота, яка провадиться на зоні. Обраний неофіційний лідер вносить сенс в безглузде перебування в"язнів на зоні, керує їх прагненнями та емоціями і це відбувається незалежно від бажання адміністрації. Адміністрація зони відчуджує саму можливість існування моральних засад в"язнів і навіть не хоче чуть, з причини суспільної не допустимості цих засад, але життя в"язнів триває за своїми правилами.
    Одна з головних проблема цього суспільного явища полягає в тому: що коли цим самим неофіційним лідером стає негідник, то керований ним колектив перетворються в збіговісько падлюк, котрим вже не потрібна суспільна мораль тим більше "асоціальна поведінка". І ідея провини перед суспільством тут недоречна. Велике значення в цьому випадку мав би розвиток особистості шляхом індивідуальної творчості, яка сприяє створенню непохитного світу цінностей, пізнанню самого себе, формуванню власного світогляду.
    Низько розвинутим особистостям, котрі мають суттєві вади, а таких на зонах більшість, важко знайти своє місце в спільноті людей, котрі потерпають від економічної кризи держави, але на них завжди чекають у злочинному угрупованні, дадуть гроші, знайдут роботу грабіжника, розбійника, вбивці, або шахрая.
    Спроможність суспільної моралі, яку охороняє пан представник держави, визначається користністю для розвитку суспільства і якими методами досягається ця користність.
    Чи є різниця між катом з приципу і вбивцею за гроші, тільки гроші. Чому ж ми довіряєм катові з принципу виховувати наших в"язнів і яка користь суспільству від такого виховання.
    Шановні батьки та родичі не тіште марної надії, навіть якщо ваш рідний в"язень конає від тяжкої хвороби, на прояв милосердя і доброчинності пана Василя Колодчина до ваших близьких та родичів, готуйте зелені.
    Закривши очі на свавілля керівників установ виконання покарань ми не сховаємося і не вирішимо актуальних проблем СНІДУ та туберкулезу, проблем катування та соціальної адаптації бувших в"язнів. Такі пани начальники, як пан Василь Колодчин з особистої жадоби не хочуть зрозуміти, що своїми діями вони створюють на зоні інкубатор для зараження в майбутньому, після звільнення в"язня, інших громадян та їх дітей, не маючих жодних відношень до злочинного світу, які працюють і не порушують закон, справно платять податки на утримання державного апарату, в тому числі і установ виконання покарань. Якщо не звертати уваги і не вирішувати проблеми перебування на зонах хворих на снід та туберкулез і не приводити до здорового глузду деяких панів начальників, то спід та туберкулез стануть на Україні непереможними.
    (Пан Левочкин, ви ліберал та гуманіст, як ви вважаєте: скільки років життя треба змарнувати, щоб переконати таких панів як пан Василь Колодчин, в простих людських істинах, без принципів і моралі, що хворим треба надавати медичну допомогу, що розкрадати бюджетні кошти і виморювати в"язнів голодом та холодом є злочин, що катувати та знучатися над в"язнями є проявом садизму — Ви праві не вистачить одного життя.)
     Пан Василь Колодчин не перший і не останній кентавр в установах виконання покарань, можливо кваліфікація пана Василя Колодчина не викликає сумнівів у керівництва Департаменту виконання покарань, але дозволяючи таким кентаврам керувати молодими спеціалістами установ Департаменту а тим більше виховувати в"язнів ми не можемо сподіватися на позитивні суспільні зміни.
    На мою думку, Департаменту виконання покарань необхідно прийнять воістину соломонове рішення - рефомувати кадрову політику.

    Ольга Біла.